Портрет Доріана Ґрея (збірник)

Лорд Віндермір. Мені не подобається, що жінка шпигує за власним чоловіком.

Леді Віндермір. Я не шпигувала за тобою. Ще півгодини тому я навіть не знала про існування цієї жінки. Мене пожаліли і по доброті своїй розповіли те, що знає вже весь Лондон – про твої щоденні відвідини будинку на Керзон-стріті, про твоє божевільне засліплення, про твоє тринькання шалених грошей на цю лихославну жінку! (Відходить у лівий бік вітальні.)

Лорд Віндермір. Марґерит, не кажи такого про місіс Ерлін: ти не уявляєш, наскільки це все безпідставно!

Леді Віндермір (обертаючись до чоловіка). Ти дуже дбаєш про честь місіс Ерлін. Але я хотіла б, щоб ти подбав і про мою честь!

Лорд Віндермір. Твоєї честі, Марґерит, ніхто не заклав. Ти ж не думаєш, ніби я… (Піднімає з підлоги банківську книжку і кладе назад у шухляду.)

Леді Віндермір. Я думаю, що ти витрачаєш гроші якось дивно. Оце й усе. Хай тобі не здається, що я так дуже переймаюся грішми… Як на мене, то ти можеш розтринькати хоч би і все, що в нас є. Але мені болить інше – як ти, кохаючи мене й навчивши мене, як тебе покохати, зміг проміняти любов даровану на любов за гроші. Це просто жахливо! (Сідає на канапі.) А я відчуваю себе такою приниженою! Тобі то що – ти нічого такого не відчуваєш. Мене ж наче всю покрито ганьбою, справжньою ганьбою. Ти й не уявляєш, якими гидкими видаються мені тепер наші останні півроку… кожен твій поцілунок опоганений у моїй пам’яті.

Лорд Віндермір (підходячи до дружини). Не кажи такого, Марґерит. Я ніколи в житті нікого не кохав, крім тебе.

Леді Віндермір (підводячись). Тоді хто ж ця жінка? Навіщо ти винайняв будинок для неї?

Лорд Віндермір. Ніякого будинку для неї я не винаймав.

Леді Віндермір. Але ти дав їй на це гроші, а це те саме.

Лорд Віндермір. Марґерит, відколи я познайомився з місіс Ерлін…

Леді Віндермір. А містер Ерлін теж існує?… Чи це тільки міф?

Лорд Віндермір. Її чоловік помер багато років тому. Вона сама-одна на світі.

Леді Віндермір. І не має ніяких родичів?

Лорд Віндермір (після паузи). Ніяких.

Леді Віндермір. Трохи дивно, чи не правда?

Лорд Віндермір. Марґерит, я почав тобі говорити… і я прошу, щоб ти вислухала мене… Наскільки я знаю місіс Ерлін, вона живе порядно. Якщо колись давно…

Леді Віндермір. Ой! (Відходячи вбік.) Мене не обходять деталі її поведінки!

Лорд Віндермір. Я не збираюсь викладати тобі деталей її поведінки. Я просто кажу: місіс Ерлін свого часу була шанованою і поважаною, всі її любили. Вона родом з пристойної сім’ї, посідала належне місце в суспільстві і все це втратила – коли хочеш знати, вона сама все це відкинула. Тим-то справа обстоїть ще прикріше. Знегоди людина може витерпіти: якщо вони приходять ззовні, то це випадковість. Але потерпати через власні помилки – це найгіркіші муки в житті! Та відтоді минуло вже цілих двадцять років. О тій порі вона була зовсім юна, і в шлюбі прожила ще менше часу, ніж ти.

Леді Віндермір. Мене вона не цікавить!.. А ти… Ти за одним подихом згадуєш і цю жінку, і мене. Це ж вияв несмаку! (Сідає біля бюро.)

Лорд Віндермір. Марґерит, ти можеш урятувати цю жінку. Вона хоче вернутись у порядне товариство і хоче, аби ти допомогла їй у цьому. (Підходить до дружини.)

Леді Віндермір. Я?!

Лорд Віндермір. Так, ти.

Леді Віндермір. Яке нахабство з її боку! (Пауза.)

Лорд Віндермір. Марґерит, я ж прийшов, щоб звернутись до тебе з незвичним проханням, і я зараз таки звертаюся з ним, хоч ти й довідалась про те, чого я нізащо не думав розкривати перед тобою, – що я дав місіс Ерлін значну суму грошей. Так от, я прошу тебе запросити її до нас на сьогоднішню вечірку. (Лорд Віндермір стоїть ліворуч від дружини.)

Леді Віндермір. Ти збожеволів! (Підводиться.)

Лорд Віндермір. Я благаю тебе. Про неї всяке можуть говорити, всякі чутки, це так, але ніхто не знає нічого конкретного проти неї. Її приймають у кількох домах – не таких, куди ти схотіла б завітати, але де все-таки бувають жінки з товариства, в такому розумінні, як тепер вживають це слово. Однак цього їй мало. Вона хотіла б, аби ти запросила її хоч раз до себе.

Леді Віндермір. На відзнаку її перемоги, чи що?

Лорд Віндермір. Зовсім ні. Вона просто знає, що ти добропорядна людина, і коли її бодай раз сюди запросили, то перед нею відкриється змога жити краще й безпечніше, ніж досі. Вона не має наміру сходитися з тобою ближче. Чому б тобі не допомогти жінці, яка намагається повернутись до нормального життя?

Леді Віндермір. Ні, тут щось не те. Якщо жінка відчуває щиру покуту, вона нізащо не схоче вертатись у те середовище, яке призвело її до руїни чи було свідком цього.

Лорд Віндермір. Я прошу тебе!