Unknown

Та позаздрили радощам гайдамака і большевик і з но­жами в зубах почали нищити «польскосць зєм одвєч- пих» ’. I грозила тоді загибель культурі, цивілізації хри­стиянській, па сто кроків стояв ворог, кровожадніший від північного Парижа; і тоді прийшла в сукурс ^{6 7} побожному народові панєнка найсвятіша та ксьондз Скорупка, і був суд над Віслою, і була знову радість. Польска, одним сло­вом, Ойчизпа сьвєнта, пане дзєю...⁸

* * *

Минуло десять років, і далі прапори мають оселедчи­ками і далі у превеликому терпінні своєму вислухує пат­ріотичні промови Міцкевич. Та немає вже товпи, розгу­билася кудись по вузеньких-низеньких закавулочках, і си­ротами стоять делегати. І сурдути не ті уже па них, і дух пивний не той уже п’янючий, не пільзненський. По обох боках Міцкевича, тут же біля стіп його, два стрункі по­ліцаї, цілі у блакиті та сріблі. Стежать за поліцаями по­соловілі обивательські очі і, коли ті прилипнуть пальця­ми до шапки, делегат крякне тричі «нєх жиє!», замовкне і, хоч у журбі важкій не слухає промовця, він уважливо стежить за поліцейською рукою, щоб, чого доброго, кряк­нути у пору не забув.

Зовсім уже не так живеться делегатові. Ото бувало ко­лись... а тепер... Тепер важко, одним словом, делегатові жити, якщо він не різник, пекар чи кам’яничник (капіта­лісти— не ходять делегатами).

Та спробуйте заговорити з ним про зміну, про ради­кальну зміну обставин!.. Він вовком визвіриться на вас, і в очах його ви побачите жах і зненависть. Невимовний жах почуває обиватель перед новим вітром, перед «нава­лою більшовицько-гайдамацькою». Про Радянський Союз та ідеологію революційного пролетаріату вій знає стіль­ки, скільки почує у святочній промові якогось делегата або вичитає з брукової преси. До кожного українця він почуває тільки зненависть пана до збунтованого невдяч­ного раба. Усе українське є для нього синонімом про­стацтва, зради, азіатчини. Якщо заговорите з ним по- українському, він або не відповість вам або й поліцаєм за- грозить. Для нього не існує українська історія, культура, все це в нього ніщо інше як тільки одна ворожа затія Берліна, так як диявольською затією Москви та Сіону є для нього цілий комунізм. Все те, що діється тепер у сві­ті, є для нього нічого більше, як звичайна Raubergeschich- te ’, героєм якої йому ніколи не стати, хіба що посмів би хтось виволікти його з теплого ліжка, а тоді — покажемо йому наші зуби, пся їх маць, пане дзєю!

III

Коли б ви перейшлися увечері львівськими вулицями, що потопають у світляних рекламах, коли би побачили спо­кійних байдужих людей, що товпляться біля кіно, де спі­ває божеський Наварро * «Місяць над Тагіті» (тут усі майже кіно перейшли на звукову апаратуру), ви б і при­пустити не могли, що зараз же за Львовом або й ні — сто кроків від вас — діються речі, що нагадують... хіба тільки Польщу нагадувати можуть.

Уявіть собі бідне, затуркане галицьке село. Котроїсь ночі спалахне на панському дворі пожежа, згорять дві-три скирти збіжжя чи сіна. За два-три дні з’являється на селі відділ кінноти і починає робити порядок. Офіцер зі спис­ком свідоміших селян у руці ходить з жовнірами по селу і зганяє «більшовицько-гайдамацький елемент» під гро­мадський уряд. Тут починається «пацифікація» *. Плечі селян оголюють і починають бити до нестями. За кожним буком приневолюють катованого кричати «Срам на Шев­ченка, ерам на Україну». Коли тіло вже пошматоване на криваву масу, кидають його у болото й беруться до іншої жертви. За найменше слово протесту — куля у черево. Після цього добираються до майпа нещасних, пищать бу­динки і грабують, що тільки в руки попаде. Якщо на очі попадеться вродлива дівчина, обов’язково гвалтують. Коли в селі є «Просвіта» або кооператив, па другий день з їх майна лишається полите гасом сміття. Відходячи з села, панське військо накладає на село контрибуцію, і ви бачи­те, як слідом за кіннотою довжелезною валкою тягнуться селянські фірн, повні борошна, вівса, свиней і хатньої пта­хи. (В одному підльвівському селі поліція намазала поль­ського орла калом, після зігнала ціле село і кожного за­ставляли під загрозою смерті злизувати кал.)

¹ Розбійницька історія (нім.).— Ред.

Закривавлені люди поганяють дрібних збідованих ко­ників по болоті осінньому, слідами копит панських посі- иаків.

Вночі півсела пильнує панського маєтку. Так приказав у повіті староста, і пап дідич може спати спокійно. Неза­баром впадуть сніги і чорнітимуть па них цілими ночами люди, нещасливіші за наймарнішу худобу. Аби тільки пан спокійно-спокійненько спав...