Unknown

Попадалося інколи й слугам пайвірнішим. Прийшли бити одного попа, та цей лежав важко хворий. Тоді взя­лись до його дітей, дівчат 8-ми і 12-ти років. Після «па­цифікації» тіла дівчаток — це була одна кривава рана. Прийшли переводити трус в одного судді-українця. Як це не дивно, та з’явилася поліція у нього в судовій кан­целярії. Коли обурений суддя протестував проти цього, ді­став такого могутнього стусана в лице, що покотився у кут своєї канцелярії і головою стукнув об плювачку. В ад­воката Західного в Бережанах поліція провела такий ос­новний обшук, що не залишила по собі пезнищеною жод­ної речі. Не пошкодували ні одної меценасової сорочки, а з одягу осталось порване в шматки лахміття.

Та це були відносно рідкі випадки. Найгірше знуща­лися й знущаються над селянином і непокірним робіт­ником.

IV  

Будинок поліційних арештів по вул. Яховича стане ко­лись історичним. Не знаю, чи коли-небудь гостям царської охранки доводилося переживати те, що переживає полі­тичний в’язень у цій «славетній» установі. Електричний струм у ніс і вода -з милом і содою у шлунок, биття по голові і п’ятах — це вже старі історії. Тепер темно-бла­китні садисти перевищили в своєму фахові й пана Зарем- бу з Луцька *. Арештованих комуністів вішають за во­лосся, викручують їм сустави, спеціальними щипцями стискають статеві органи, впихають шпильки під нігті. Жінкам впихають розпечений дріт у лоно, знущаються над ними найгірше. Нещодавно знасилували там і заразили сифілісом арештовану комуністку Едад Шіфтер. Коли вістка про це вилетіла в місто, два адвокати (д-р Заяць і д-р Розепблат) зателефонували про цей факт у варшав­ське міністерство внутрішніх справ. Зараз же другої днини ранком оба адвокати опинилися за гратами. Сиді­тимуть, здається, довгепько...

У вересні ц[ього] р[оку] арештували за співучасть в убивстві провокатора кількох молодих комуністів, між ни­ми письменника Вол. Шаяна *. їх усіх тримали шість тиж­нів в поліції і весь час жахливо катували. Один з арешто­ваних не міг далі терпіти знущань і підрізав собі бритвою горло.

Про все це ви не довідаєтеся з газет, не почуєте з уст поступового і вільнодумного декламатора з Пенклубу.

Для неї ж все це,— для Маткі-Польскі і Вяри Католіц- кєй...

V  

Помиляється той, хто думає, що в Східній Галичині є які-небудь українці. Нещодавно міністр внутрішніх справ заявив, що на території Галичини українців відтепер не­має, є тільки русини, «ціхи, побожни і потульни людек» Ч Згідно з таким становищем, влада зліквідувала в останніх тижнях три українські гімназії (у Тернополі, Рогатині і Дрогобичі) та кільканадцять початкових шкіл. Тисячі ді­тей опинилися поза школою, бо у польську школу все одно тепер не приймуть.

У Львівський університет прийняли цього року всього кільканадцять українців, з того на медичний факультет лише п’ятьох. Коли котромусь із них навіть пощастить скінчити студії, то довгенько прийдеться чекати па поса­ду... хіба що прийме римсько-католицький обряд, забуде свою мову і погодиться виїхати на захід.

В останніх часах завмерло па провінції усе культурне життя. Органи влади дістали з верхів наказ — не дозво­ляти піяких сходин, гутірок, вистав чи доповідей. Коли хто «нетутешній» появиться на селі, його негайно ареш­тують. Після дев’ятої години мусять усі сидіти вдома, по вулиці походжають тільки жандарми...

Не щадять навіть трупів. По цілій країні нищать біль­шовицькі могили з 1918/20 рр. Якщо могила більша, її розбивають динамітом і летять у повітря на славу Речі Посполитої пожовклі... стрілецькі кістки...

¹ Тихі, побожні і покірні людці (польсък.).— Ред.

VI

А «носії ідеї?» Ця голота мала нагоду виявити своє підленьке обличчя. З початку подій вони вважали відпо­відним «не займати становища». Щойно з кінцем верес­ня, коли півкраїпи запалало у вогні, коли почав лютувати польський терор, коли пани левицькі * і паліїви побачили, що їм висмикуються віжки з рук, що годі далі мовчати,— їхні органи піднесли грімкий протест проти — саботажни­ків і нелояльних супроти держави осадників *. Усяку ре­волюційну роботу називають як провокацію, а її виконав­ців — просто провокаторами. Усі політичні крамарі від УСДП * й радикалів до чорноризників типу Шептицького погодились на одне: «революція є нашою смертю».

І почалися звичайні у рідних крамарів підленькі істо­рії. їздив Шептицький у Варшаву, благав дозволу особи­сто впасти до ніг Пілсудському, а коли це не вдалося, пла­зував перед Беком, Залєським * і Складковским. Дмитро Левицький радився з шефом всепольської дефензиви, ко­го йому у кандидати на посли поставити, а бувший сена­тор сейму, голова «Просвіти» Михайло Галущипський * кидав громи на тих, що посміли посягнути на маєстат Ре­чі Посполитої.