Unknown

Поки що не помогли й благання. Банда військових держиморд, що зветься урядом Польщі й захищає інтере­си великого капіталу й поміщицтва, не вважає під цю по­ру за потрібне рахуватися з будь-ким. І саме це, саме ця неприступність обмундированих харцизяк не дає заснути жовто-блакитним крамарям. Та вони ще не зовсім втра­тили надію. Тільки сильніших нервів, тільки аби перече­кати, а ось і прийде момент, прийде день і вони знову, можливо, стануть дуже і дуже потрібні...

* * *

Та заки прийде цей їхній день, ми певні, що прийде ще інший день, день, який принесуть на своїх скатованих спинах звичайні чорнороби. Тоді — порахуємося остаточ* но за все, зі всіма порахуємося!..

МОЯ ГУЦУЛЫЦИНО

Моя Гуцульщино, прекрасна в безкраїх сипявах твоїх просторів, у повепі гірського сонця ясній. Так тісно і тем­но, як у пущі борів, в печерах хат твоїх курних. Гей, як щасливо тут у серці гір, з верха на верх, а з бору в бір, за працею ми ідем десятки довгих миль, а в борі кукуру­дза не росте і навіть всохле листя не твоє. Там грають хо­ри полонинських шумів (переливів шум і смерекові думи). А в пустарях голодного шлупка лунає трембіта — «така світова». А все ж гуляла під неділю, моя Гуцульщино, ве­сільна, не вгнуть тебе пі пута, ні біда. Завзята твоя вдача і тверда, моя Гуцульщино убога. Ніколи не засвітить сон­це в твоє мале віконце — воно ж не влізеться у нього, моя Гуцульщино убога, і не згинуть вороги, немов роса. Боро­тися з панами мусиш, брате, сам.

КИЛИМАРСЬКА ГАРЯЧКА

В останніх роках росте на Гуцульщині своєрідна ді­лянка промисловості — килимарство. Спочатку зосередже­не в місті Косові, воно згодом завдяки зростові попиту на гуцульські килими поширюється на довколишні села, зна­ходячи в гуцульських злиднях умови до створення про­шарку килимарських халупників, нещадно визискуваних щораз новими підприємцями.

З розвитком господарської кризи та єврейського дрібного міщанства килимарські верстати з’являються й у колишніх шинкарів, крамарів тощо, рятуючи їх від го­лодної смерті. Водночас з’являються все нові підприємці, що, користуючись неослабною модою, поширюють кили­марське виробництво з Косівщини па Кути, Заболотів, Яблупів і Коломию. Сьогодні понад 6000 верстатів, обві­шаних сорокатою та дрантивою здебільшого волічкою, гу­пають по селах і містечках Гуцульщини від раннього ран­ку до пізньої ночі.

В самому Косові нараховують біля 1300 килимарських верстатів (і стільки-то приблизно ткацьких) із 2000 робіт­ників. Наймогутніші підприємці — Гільмапи й коопера­тив «Гуцульське мистецтво» * — власність петлюрівського емігранта п. Короленка. Верстати — це головним чином власність підприємців, причому тим, що хочуть їх мати за власність, підприємці обтинають із заробітної плати по 60—90 зол [отих] за верстат. Волічку й основу постачають підприємці.

Пересічна заробітна плата за 1 квадратний метр ки­лима хитається між 3—4 зол [отих]. Один метр килима — це пересічно 15 годин виснажливої праці двох або й трьох чоловік й 10—14 сотиків платні за годину праці на душу.

Найкращий матеріал для нещадного безсоромного визиску — це діти з єврейської вулиці. Перейшовши

тримісячну безплатну практику, яка, до речі, триває деколи й нівроку... дитина 9—10 років мас «щастя», якщо підпри­ємець не звільнить її й не прийме на її місце пової «на безплатну практику», як це, зрештою, зараз водиться по всій країні. Ті, що їм пощастило діставати плату, мусять задовольнитися максимальною платою 5 зол [отих] за тиждень праці, причому переважає (головним чином по селах Яблунівщніїп) мінімальна — 25 сотиків за 15 го­дин денної праці.

Як відомо, ткацька, а особливо килимарська професія шкідлива для здоров’я людніш. Тож сухоти лютують між халупниками й їхніми дітьми, що в сопусі кімнатки па 8—10 квадратних метрів працюють за величезними вер­статами, які займають собою півхатчпнп, а в другій поло­вині ліжко, колиска з немовлям і грубка. Про стіл і ду­мати не доводиться. Зате доводиться від рання до ночі ди­хати їдкою пилюкою з фарбованої аниліною волічки під безупинне гупання верстатового «бляту».

В останніх часах єврейські підприємці поквапно користуються допомогою халюців (халюци — єврейська націоналістична організація), що з патріотизму працюють за чвертьдармо й таким чином відіймають у єврейських таки злидарів і цей злиденний заробіток. Платня халю- ца, коли відрахувати організаційний податок, доходить і до 25 сотиків денно. Нікуди правди діти, єврейське ро­бітництво гідно платить халюцам за їх «піонерську» ро­боту: майже щоденні криваві бійки не вгавають. Та, зви­чайно, бійкою справа не розв’яжеться, й сьогодні в Ко­сові все-таки працює ще біля 70 халюців.