Вигнання в рай (СИ)

- А-а-а! - аж зрад╕в дядько. - П╕п, п╕п Санько? Та ось же в╕н живе. Ось, прямо перед вами, - в╕н показав у напрямку того самого новозбудованого яскраво-строкатого будинку-замку, розглядаючи який, Серг╕й вир╕шив, що то якийсь осв╕тн╕й чи культурний центр.

- В оцьому ось будинку й мешка╓ священик? - не пов╕рив в╕дразу Серг╕й. - А це що, х╕ба житловий будинок? ╤ в одн╕й ╕з квартир цього будинку живе ваш отець Олександр?

- М╕й отець? Та який в╕н мен╕ отець? - примружено-хитрувата посм╕шка виказала, що дядько побачив тепер уже Серг╕╓ву розгублен╕сть в╕д неспод╕ванки, й дядько не проти був тепер трохи покепкувати й поводити за носа свого сп╕врозмовника. - Я вже досить дорослий хлопець для син╕вства, в╕н сам мен╕ в сини годиться.

- Та я маю на уваз╕ вашого м╕сцевого...

- Попа? А п╕п наш ╕ справд╕ живе ось оце тут, - поблажлива посм╕шка не сходила з добродушно хитруватого обличчя дядька, коли в╕н знову показував на той самий розк╕шний будинок. - Ось оце в цих самих хоромах наш п╕п Санько й живе. Т╕льки живе в╕н тут не в як╕йсь квартир╕, а в ус╕ оц╕й домин╕.

- Тобто, ви хочете сказати, що весь оцей будинок прямо в центр╕ м╕ста належить одн╕й ╓дин╕й людин╕, вашому священику, тобто попу? - все н╕як Серг╕╓в╕ не в╕рилось.

- Саме так, увесь оцей будинок належить йому, йому одному.

- А я спочатку думав, що це якийсь культурний чи осв╕тн╕й центр, у якому навчаються м╕сцев╕ д╕ти, - Серг╕й якось мимов╕льно продовжив розмову з дядьком.

- Та колись воно й було щось таке. Може зна╓ш, ран╕ше було таке, називалося будинок дитячо╖ та юнацько╖ творчост╕?

- Ще б пак, я б та не знав, що це таке. Не т╕льки знаю, я ще й навчався свого часу в такому будинку творчост╕ - займався малюванням, ходив на спортивн╕ секц╕╖.

- От, от, - дядько якось замр╕яно подивився у б╕к будинку. - Оце й тут був такий будинок для наших д╕тей, ще м╕й син ходив сюди. А коли все рухнуло, вчител╕в порозганяли, будинок без догляду й ремонту почав розвалюватися, отут якраз Санько наш ╕ вигулькнув. Будинок цей викупив разом ╕з земельною д╕лянкою, перебудував тут усе, ╕ ось вам, будь ласка - цар Санько! - з неп╕дробним сарказмом зробив дядько невеликий укл╕н у б╕к будинку Санька.

- А як же це, в╕н же священик?

- Свяще-е-ник, - промовив дядько, потираючи три пальц╕ право╖ руки в характерному жест╕, що красномовно св╕дчив про грошовий п╕дтекст слова. - Та що там цей будинок, в╕н он найкраще м╕сце б╕ля р╕чки захопив, там ран╕ше вс╕ любили в╕дпочивати, тепер там не те, що рибку половити, тепер там нав╕ть д╕ти скупатися не можуть. А л╕с в╕н он як захопив, так тепер н╕ гриб╕в, н╕ яг╕д не п╕деш з╕брати. А пол╕в ск╕льки п╕д ним, вс╕ найкращ╕ чорноземи привласнив - там ╕ пшениц╕, й баштани, й соняшники з кукурудзами, - махнув в╕н рукою. - Зна╓ш, як ото був мультф╕льм про кота в чоботях, як там ╖дуть ╕ все питають чи╖ це уг╕ддя, а ╖м у в╕дпов╕дь вс╕ в один голос повторюють, що все це належить марк╕зу Карабасу. Отак оце ╕ в нас - все належить Саньков╕. А ще в нього свиноферма, а ще фабрика, де в╕н робить св╕чки з воску ╕з сво╖х пас╕к. А було ж воно що? Звичайн╕с╕нький п"яничка-тракторист. ╤ от тоб╕ на. ╤з гряз╕ в княз╕, - видно було, що, як, мабуть, ╕ б╕льшост╕ м╕сцевих жител╕в, все це допекло й дядьков╕, який радий був под╕литися сво╖ми переживаннями з першим-л╕пшим перехожим, под╕литися з яким було все одно, що под╕литися з самим собою, тобто под╕литися з самим Богом. - Та що там казати, слуга Божий! - махнув на останок рукою дядько, повернувся й п╕шов сво╓ю дорогою дал╕.

Серг╕╓в╕ ж не залишалося н╕чого ╕ншого, як ╕ти в напрям╕ новоствореного феодального замку посеред пролетарського м╕стечка Першотравневого. Величезн╕ металев╕, пофарбован╕ в чорний кол╕р, ворота цього м╕н╕-замку при нагод╕ могли б, зда╓ться, витримати запеклий ворожий штурм. А оск╕льки Серг╕й не мав нам╕ру штурмувати ворота, в╕н оглянувся навколо з метою в╕днайти б╕льш цив╕л╕зований спос╕б потрапити всередину. Окр╕м в╕деокамер, колючого дроту та ╕ншого причандалля, призначеного для оборони в╕д чужого вторгнення, поб╕ля хв╕ртки була ще й кнопка дзв╕нка, натиснувши на яку, Серг╕й побачив, як ╕з в╕конечка у хв╕ртц╕, наче зозуля з годинника, вигулькнуло обличчя охоронця, котрий зам╕сть "ку-ку" промовив: "Чого тоб╕?" - не вельми вв╕чливо, але все ж зрозум╕л╕ше за "ку-ку".

- Мен╕ потр╕бен отець Олександр, настоятель м╕сцевого храму. Батюшка Олександр, - розтлумачив як м╕г дох╕длив╕ше Серг╕й, аби якнайскор╕ше донести значення сво╖х сл╕в до розуму охоронця, обличчя якого не виявляло надто великих ╕нтелектуальних зд╕бностей.

- Батюшка? - прор╕к охоронець, обличчя якого все ж н╕як не хот╕ло показати, що це слово стало зрозум╕лим для нього. - Мабуть, хочеш зробити замовлення? - запитав в╕н.

- Та можна сказати й так, - погодився Серг╕й, аби не вводити й надал╕ охоронця в стан задуми, хоча, власне, замовлення навпаки мали б зробити йому.

- Добре, п╕дожди, - наче аж посм╕хнувся Серг╕╖в сп╕врозмовник, й зачинивши в╕конечко, швидко п╕шов допов╕дати, аби не з╕рвати господарев╕ виг╕дне замовлення.