ЛІРНИКОВІ ДУМИ

От уже Адам із Євой
Кілька літ прожили,
Позабули свої жалі,
Землю полюбили.

А тим часом дав бог діти,

Сини хліб збирали,
Дочки вдома коло мами
Шили, вишивали,

Тілько жити, поживати

Та богу молитись.
Аж тут раптом на Адама
Тра біді звалитись!

Була осінь, і зачали

Дощики спадати,
І поїхали два сина
Сіно забирати.

І зачали меж собою

Очередуватись;
Кому сіно подавати,
А кому остатись.

І сварилися, і бились,

Далі вила взяли
І в півночі помеж очі
Вилами совали.

І брат брата взяв на вила...

Ллється кров рікою!
І господь підняв їх внебо
Правою рукою.

І місяцем стали браття,

І пішли по небу,
І ще досі в небі світять
Людям на потребу.

І тепер на місяць гляньте:

(Дивна божа сила!)
На нім видно як два брати
Взялися за вила.

ХХІІІ

Гірко було для Адама,
Що сини пропали.
І довгенько Адам з Євой
Плакали, ридали.

І ридали, й переслали:

Тра було забути,
Бо вмерлого, як-то кажуть,
З гробу не вернути.

І забули свої жалі,

І весело жили,
Працювали, їли, пили,
Господа хвалили.

І розжився наш прапрадід,

Вмирати байдуже,
І говорить: «Не умру Я,
Бо я сильний дуже!»

А бог з неба йому каже:

«Сину, не хвалися!
Хоч ти сильний, а зі смерті
Ти даремне кпишся.

Надійде година злая:

Руки заболіють,
Голова вся розійдеться,
Ноги обімліють.

Пожовтіють твої кості,

Помертвіють жили,
І тогді ти, як дитина,
Будеш край могили».

Трудно було віру дати:

Сила бушувала.
Но от раптом годинонька
Чорная настала.

ХХІV

Заболіло всеньке тіло,
Ноги защеміли,
Засушило його кості,
Жили оніміли.

Голова вся розійшлася,

І смерть наступає.
Адам видить, що не жарти,-
Сина закликає.

І чуть дихає й говорить:

«Сине, вірний сине!
Піди; сину, на край світу,
Вийди в небо синє.

І скажи там слугам божим,

Котрі коло раю,
Oj слабий я, на постелі,
Що я умираю.

Попроси їх з того раю

Що-небудь подати.
ОЙ мій сину! то-то гірко,
Гірко умирати».

І заплакав наш прапрадід.

Сльози проливає
І в далекую дорогу
Сина посилає.

І враз з батьком син заплакав,

Помолився богу,
Поклонився батьку й неньці
І пішов в дорогу.

І Адаму ніби легше:

Він надію має,
Що достануть йому з раю,
Чого він бажає.

ХХV