ЛІРНИКОВІ ДУМИ

Потонули, які були,
Самі вищі гори.
Наступила ніч темненька,
Показались зорі.

І кровавий місяць сходить,

Сумно поглядає,
Як той батько нещасливий,
Що синів ховає.

І як гріб, стояло море,

Хвилі не збивало
І, як камінь надмогильний,
Корабель тримало.

А в повітрі птахи вились,

Вились, утопали,
Но до корабля святого
Приступу не мали.

От і птаха-носорожець

В морі показався,
І ріг його серед моря,
Як віха, піднявся.

І проглянули то птахи, -

Звились, полетіли
І на ріг той віддихнути
Раптом всі і сіли.

І впірнув він головою -

Птиці позлітали.
Тілько вигулькнув наверха
Птахи знов сідали!

І сідали, і злітали,

Поки не втопили.
Так завсігди тим буває:
Хто гордиться з сили.

І кінчилась кара божа

Риба підступає
І на собі цілу землю
Знову підіймає.

Вода сплила; Ной остався,

Вийшов, подивився
І заплакав над землею,
Й господу молився.

І молився, собі жичив

Лучче умирати,
Ніж такую страшну кару
Другий раз віщати.

І на теє господь з неба

Дощик посилає;
Дощик сипле,- а до Ноя
Господь промовляє:

«Не затоплю більше світу.

Ною! не журися.
Годі землю оглядати,
В небо подивися!-

І поглянув Ной на небо:

Дощик не вгасає,
А веселиця з багорів
Воду випиває.

То дав господь ознак вічний,

Щоби знали люде,
Що такої в світі кари
Другої не буде.

Глянув Ной - розвеселився,

Більше не журився
І щасливо жив з сім'єю,
Й господу молився.

X

А тим часом що день божий
Дощики спадали;
Всюди гори і долини
Зеленіти стали.

Ліс, травиця і пашниця

Стали виростати.
Но даремне: що минуло
Тому не бувати.

На аршин трава піднялась -

Да і засихає.
За Адамову травицю
Ліс відповідає.

То, що мохом називали

Допотопні люде,
Бур'яном у нас зоветься
Да і зватись буде.

А що люде, бідні люде

На що ізвелися!
Як комахи, комашнями
Тілько завелися.

Ниньки родиться на радість,

Завтра умирає;
Ранком грає против сонця,
Вечором згниває.

Но й за теє ми повинні

Господа хвалити,
Що й такими нам позволив
В білім світі жити.

Додаток

Загорділи великани
Бога прогнівили
І пропали з світу сего,
Ніби і не жили.

І пропали - як не жили!

Пам'ять стеребилась.
Аж недавно (кажуть люди)
Їх нога з'явилась.

І у Києві чи Львові,-

Бог то святий знає-
Серед церкви нога тая
Баню підпирає. 

(14 вересня 1856 р.)

3. ЦАР ДАВИД [8]

І