ЛІРНИКОВІ ДУМИ

Був колись-то цар на світі,
Що Давидом звався,
Спав на сріблі, в діамантах,
В золото вбирався.

Палац в него був на диво:

Стеля вся шкляная,
І над стелею ходила
Рибка золотая.

Стіни в перлах-діамантах,

В люстрах вся підлога,
І на милю вкруг палацу
Срібная дорога.

Да і жінка гарна була,

Нічого казати:
Лиш поглянути на нюю,
Гріх не покохати.

Тілько б жити-поживати

Та молитись богу,
Но Давид пішов з розкоші
Не на ту дорогу.

Люди охали, стогнали,

З голоду вмирали,
А Давид, що тілько бачив,
Грабив напропали.

Дівчат гарних й молодиців

Зводив він нінащо.
Через него й його жінка
Пустилась в ледащо.

Стид і сором, віра й правда

Все то замирало.
Повернулось все в палацах
І пуття не мало.

II

І задумав бог Давида
До пуття привести.
Нарядився купцем дальнім,
Став товари везти.

Їздив всюди й до Давида

В місто заїжджає.
Давид чує: «Купець дальній»
В гості запрошає.

І приїхав купець дальній.

Став Давид питати:
«Звідки, купче чужоземний?
Що маєш продати?»

Купець каже: «Я з Єгипту.

Найясніший царю,
Но при собі на сю пору
Не маю товару.

Все-м розпродав меж царями

Що йно мав продати;
Тепер хочу в тебе, царю.
Палац торгувати!»

«Много грошей, купче, маєш,

В тім надію маю.
Лиш чи будемо сватами.
Того я не знаю.

Як насиплеш тілько злота,

Що всі мої люде
Наберуться, кілько зможуть,
То твій палац буде!»

«Все то буде, ясний царю! -

Купець одвічає.-
Нехай тілько цар вельможний
Свій народ скликає!»

III

Затрубили рано труби,-
Голос розіллявся;
І до ранку до другого
Весь народ зібрався.

І повів їх купець дальній

Меж високі гори,
І в минуті стали гори,
Як золоте море.

«Беріть, люде! - купець каже

Доки вволю буде!»
І зачали злото брати
Давидові люде.

Брали, брали і ховали,

Далі перестали.
«Годі з нас! ми всі довальні!»
Разом закричали.

Закричали й розійшлися,

Звідки хто узявся.
І з Давидом меж горами
Лиш купець остався.

«А що, царю! - купець каже.

Не програєсь, може?»
Но Давид йому говорить:
«Не спіши, небоже!

Чия хата, того й правда.

А не дам нічого.
Та ще дякуй, як тебе я
Випущу живого!»

«Твоя правда, ясний царю.

Все ж таки годиться
Нам з тобою, ясний царю,
У людей судиться.

Живі люде не розсудять-

До вмерлих підемо:
Там в півночі на могилах
Правду ми найдемо».

IV