ЛІРНИКОВІ ДУМИ

І приходить до покою,
Слугів закликає,
Оглянулась кругом себе, -
Стиха промовляє:

«Ой ви, слуги мої, слуги,

Вчиніть мою волю:
Вчиніть волю, щоб не було
Мому серцю болю,

Возьміть сина Соломона,

Одягніть, умийте,
Виведіть його до лісу,
Серед лісу вбийте.

Вбийте й серце принесіте

І мізинній палець,
Най загине з сего світу
Соломон-поганець».

Взяли слуги Соломона

І ведуть убити,
А Соломон вірним слугам
Почав говорити:

«Ой ви, слуги, вірні слуги,

Душі не вбивайте,
Хоть ще місяць до трьох років
Пережити дайте.

Я вам дам мізинний палець;

Ріжте, добрі люди.
А із нами єсть собака,-
3 неї серце буде!»

Відрубали слуги пальця,

Серце в суки взяли,
І принесли до палацу,
І цариці дали.

І не стало Соломона,

І ніхто не знає,
Лиш Давид по нім, нещасний,
З жалю умліває.

V

А Соломон серед лісу
Став думу гадати:
Днів лиш десять оставалось
Білий світ видати.

І умився, він, залився

Гіркими сльозами,
І на землю сировую
Впав межи дубами.

І ті жалі, і ті сльози

Небеса пробили
І усіх святих і бога
В небі розбудили.

І зачали святі люде

Господа молити,
Щоби господь Соломону
Дав ще літ прожити.

«Соломона,- господь каже,-

Щиро я кохаю
І своїх літ йому дав би,
Но я літ не маю.

Ви, святії мої люди,

Ви на землю йдіте
І для него кілька років
У людей просіте!»

І зійшли святі із неба,

Стали скрізь ходити.
І ходили, й літ просили
Соломону жити.

VI

Цілий день вони ходили...
Закотилось сонце.
І приходять святі люде
Під їдно віконце.

Там старая баба жила,

Що сто літ прожила,
А ще других сто прожити
Доля їй судила.

І зачали святі люде

Бабу ту питати,
Чи не схоче тая баба
Своїх літ віддати.

«Нащо маю віддавати? -

Баба говорила,-
Коли мені літа тіі
Доля присудилаї»

«Старість, бабко, нам - не радість,

Як старому жити-
Хіба тілько свої кості
Жовтії сушити.

А на світі єсть дитина,

Бідна сиротина,
Літ не має і вмирає,
Як тая билина!»

І здихнула стара баба,

І стала казати:
«Коли так, то вже я мушу
Тридцять літ вам дати.

Лиш нехай дитина тая

Гайом не гайнує:
Нехай літа дорогії
І себе шанує ...»

VII