ЛІРНИКОВІ ДУМИ

І Давид-цар зажурився,
Став думу гадати,
Як би свого Соломона
В світі відпитати.

«Га! - подумав,- видам баль я,

І зійдуться люде.
Межи ними непремінно
Соломон мін буде!»

А в Давида - треба знати -

Все робилось живо:
Загадав лиш,- і вродився
В него баль на диво.

Трублять труби, ідуть люди,

Сіли за столами.
І дубові столи гнуться,
Гнуться під мисками.

І миски всі срібні були,

Тарілки із злота.
Гостям тілько із ложкамі
Кепськая робота:

На два локті кажда ложка,

Як тут скажеш брати?
За кінець возьмеш рукою -
Губі не дістати.

Ближче возьмеш - друге горе,

Бо, як набираєш,
Держаком сусіду свому
Очі вибираєш.

І задумалися гості,

Страва застигає;
Душа рада б попоїсти,
Та пуття не знає.

XІV

І Давид думу гадає:
«Гостей в мене много,
Но нема ще межи ними
Соломона мого.

Де ж ти, сину Соломоне?

Де ж ти так довгенько?»,-
І поглянув кругом себе,
І здихнув тяженько.

І прийшла сама цариця

З панею їдною,
Царя взяли попід руки,
Повели з собою.

Тут в минуті, ніби з неба,

Соломон напався:
«Чом не істе, добрі люде?» -
Живо запитався.

«Чи ж не видиш, яка ложка?-

Стали бормотати, -
Возьмеш страви,- очі видать,
Губі не дістати!»

А він живо людям каже:

«Ціхо! угамуйтесь!
Ложки - в руки! і, як діти,
Через стіл годуйтесь!»

«О, спасибі тобі, хлопче!» -

Люде закричали,
Ложки в руки і на чудо
Балювати стали.

Давид входить, догадався,

Сина скрізь шукає.
А син, бог лиш тілько знає,
Де вже опирає!

XV

Вже двадцята Соломону
Осінь наступає.
Соломон сидить над морем,
Думоньку гадає:

«Віють вітри, віють буйні.

Страшно хвилі б'ються;
Тяжко, тяжко мому серцю.
Що аж сльози ллються.

Наймудріший я на світі,-

Що ж мені із того?
Як приблудний ходжу, блуджу
Коло дому свого!

Ходжу, блуджу коло дому

І рідні не бачу.
Тілько неньку проклинаю,
Тілько долю плачу.

Нене ж моя, рідна нене!

Що ж ти починила?
Нащо мене Соломоном
На світ породила?

Нащо мене Соломоном

На світ породила -
Нащо мене сиротою
По світі пустила?

І пустила, і від батька

Сина відганяєш,
Нене ж моя, злая нене,
Чом не умираєш?»

XVI