ЛІРНИКОВІ ДУМИ

І почули зараз люде,
Да і світ дочувся,
Що Соломон - у Давида,
Що він повернувся.

І зібрались до Давида

Царі і цариці,
Мужі, хлопці і дівчата,
Й гарні молодиці.

Давид видав баль на диво,

Гості їли, пили,
Напослідок Соломона
Видіти просили.

І явився син Давидів,

Лиш не в кармазині:
В простих чоботях пасових,
В простії свитині.

І говорить: «Добрі люде!

З розумом судіте:
Як що шиєте, то перше
Гудза зав'яжіте!»

Тілько всього було й мови,

Всякий розважає,
Як, куди і против чого
Соломон стріляє.

Розважали і гадали,

Сили не добились,
Поклонилися Давиду,
Сину поклонились.

І поїхали додому,

Стали розважати:
Що б то було, як він каже,
«Гудза зав'язати»?

XX

Якось живо після балю
Цар Давид скончався,
І Соломон сів на троні,
І коронувався.

Сів на троні й зачинає

Думоньку гадати:
Як би небо розгадати,
Море згрунтувати.

Соломону треба було

Тілько захотіти.
Захотів лиш,- і на крузі
В небо став летіти.

І летів він, і чи довго -

Бог то святий знає.
Наостаток аж під самі
Хмари підлітає.

В хмаpax густо, круг оперся

Нічого діяти!
І зачав він помаленьку
Хмари розгортати.

Розгортає чорні хмари,

Круг свій підіймає,
Аж по самій середині
Голуба стрічає.

«Здоров, мудрий Соломоне!

Де ж ти так спішишся?
Не ізміряєш ти неба,
Даром не трудися.

Може ще як ти на милю

Хмарою проб'єшся.
Но як дальше йти захочеш,
Там і останешся.

Повертайся ж ти додому

Та пантруй усюди:
Під тобою синє поле
І п'ятно лиш буде.

І п'ятно - то земля наша,

Синє поле - море! ..»
І вернувся він із неба,
Мале йому горе.

XXI

«Га, не міряв же я неба,-
Став він промовляти,-
Ану, стану ланцюгами
Море грунтувати!»

Ізробив він шкляну хату,

Ланцюги чіпляє
І із нею кораблями
В море виїжджає.

І на самій середині

Увійшов до хати,
І казав себе помалу
В море опускати.

І от в море щораз глибше

Соломон спускався,
І що море в собі має-
Все то роздивлявся.

Опускався ... ба вже й мало

Ланцюга бог має,
Аж тут рак до него лізе
І його вітає:-

«Здоров, царю Соломоне!

З моря підіймайся:
Дно побачити морськеє
Ти не сподівайся.

Двадцять літ жию я в морі

І донизу йду я,
Но дна моря не дістати,
Поки не умру я.

Може, ти і дна достанеш,

Як ланцюг урветься,
Но вже світу повидати
Більше не прийдеться!.»

І не зміряв він і моря,

Як не зміряв неба,
І пізнав він, що тих річів
Міряти не треба.

XXII