ЛІРНИКОВІ ДУМИ

Почорніло синє море,
Сонечко згасає,
І на небі чорна хмара
Каменем звисає.

Як склепіння гробовеє,
Небо сумне стало,
І, як гроби, з себе, море
Хвилі підіймало.

І по світі білім тихо,
Тілько ворон кряче,
Тілько вітер повіває
І жалібно плаче.

Вдруг півнеба загорілось,
Запалахкотіло ...
І, як оком промигнути,
Страшно загриміло.

Загриміло, загуділо,
Земля затряслася,
І по небі громовая
Стрілка пронеслася.

Бах на землю! Стало тихо.
Небо замовчало.
Лиш дрібненькими сльозами
Землю устеляло.

Плаче небо й перестало,
Небу легше стало;
Чорні хмари розійшлися;
Сонце засіяло.

Любо, мило в білім світі,
Пташечки співають.
В полі люде хліб збирають
В морі риби грають.

Любо, мило в білім світі,
На душі миленько.
Лиш їдному Соломону
Сумно та тяженько.

XVII

І сидить він під скалою,
І сидить, і плаче.
Аж тут ворон чорнокрилий
Понад морем кряче:

«Ой, літав я кажду нічку
Помежи горами,
Кажду нічку доглядав я
Соломона мами.

Ой, коли ж ти, злая ненько.
Будеш умирати?
Ой, коли ж я над тобою
Сяду балювати?

І літав я надаремне,
І не маю жалю:
Серед тучі, серед грому
Я дождався балю.

Общипав я твоє тіло
Виссав твої жили,-
Нащо ж серце твоє чорне
Громи розкришили! ..»

І літав він понад море,
Просив моря пити:
Тяжко стало після балю
Ворона палити.

I зачав він воду пити,
Пив і не напився
І без духу в синє море
3 берега звалився.

А Соломон розважає,
Сльози утирає
І до батька, до Давида,
Весело вертає.

XVIIІ

Давид плакав у палацу,
Тяженько журився.
Аж тут раптом перед него
Соломон з'явився.

«Здоров, батьку мій Давиде!
Ой, як ся ж ти маєш?
Чи за неньку, чи за сина
Сльози проливаєш?»

І упав йому у ноги,
Низько поклонився,-
I, як сонечко на небі,
Цар розвеселився.

«Здоров, сину Соломоне,
Рідная дитино!
Де ти був до сего часу?
Сядь-но, розкажи-но!»

І Соломон сів із батьком.
Все став говорити:
Як-то його рідна ненька
Думала згубити;

Як він смерті відкупився
Від рідної мами;
Як потому став він жити
Чужими літами.

Розказав він все Давиду.
Давид розридався:
«Слава богу, Соломоне,
Що хоть ти остався!

Я старий; уже не можу,
Будеш помагати,
А як смерть пошле мні господь,
Будеш царювати!»

XІX