ЛІРНИКОВІ ДУМИ

Середущий син Давида
В війнах лиш кохався
І ходив по цілім світі,
Всюди воювався.

Наостаток в нашу землю-

Дніпром припливає,
Але тілько з води вийшов -
Аж лев надбігає.

Самсон кинувся на него,

Наступив ногою,
Роздер пащу, і із пащі
Пішла кров рікою.

А тим часом йому руки

Й ноги обімліли,
І в минуті лев з Самсоном
Вічне скаменіли.

А потому зійшлись люди,

Київ збудували,
Но льва того і Самсона
3 місця не рушали.

І тепер Самсон льва того

Тисне під ногою, [12]
Дере пащу, і із пащі
Б'є вода рікою. 

(4 жовтня 1856 р.)

4. ПРЕМУДРИЙ СОЛОМОН

І

Ще цариця Соломона
На світ не родила,
Лиш надію тілько мала,-
По саду ходила.

І ходила, й говорила

З панею їдною,
Котра з паном, своїм мужем,
Жила не з правдою.

Аж приходить покоївка

І оповідає,
Що йде пан той до палацу
І пані шукає.

І цариця тії пані

Дала свою раду:
Ісховатися від мужа
В вишневому саду.

А сама йде до палацу,

Пана запрошає.
«Що нам скажеш, добрий пане?»-
Весело питає.

А пан низько поклонився,

Як царям годиться,
І говорить: «Будь здорова,
Ясная цариця!

Я не маю що казати:

Я прийшов питати,
Чи у тебе мої жінки
Часом не видати?»

«Ні, нема тут, милий пане!» -

Вона відвічає,
А тим часом голос з неї
Стиха промовляє:

«Твоя жінка у садочку,

Можеш пошукати.
Яка жінка твоя, пане,
Така й моя мати!»

Чи почув пан, чи ні теє,

Що дитя казало,
Лиш цариці після того
Дуже кепсько стало.

ІІ

Пройшов місяць з того часу
Другий іскінчився,
От на третій в першу нічку
Соломон родився.

І в ту нічку ясне небо

Хмарою обвилось,
І в тій хмарі на схід сонця
Три зорі явилось.

І Давид-цар обіцявся

Золотії гори,
Хто лиш тілько розгадає
Що ті значать зорі.

І зібралось много мудрих,

Стали ворожити:
Той - на щастя, той - на долю,
Той - на довго жити.

А премудрий коло мами

Тілько усміхався;
І, як мудрі замовчали
Він тогді озвався:

«Ти не слухай їх, мій тату,-

Став він говорити.-
Три зорі - то три лиш роки
Маю в світі жити!»

І вся тая мудра зграя

З встиду розбрелася,
А Давидові на серце
Туга заляглася.

ІІІ

А тим часом від дня до дня
Соломон мудрився,
І бог знає - де і в кого
Розуму учився.

Лиш кінчалося три роки -

А вже був охочий
Розпізнати, кілько важить
Розум весь жіночий.

Змудрував шайки як треба,

Дістав чепець з мами,
Набрав клоччя повну жменю
І пішов до брами.

І на брамі на желізній

Він шайки чіпляє,
Кладе чепець, кладе клоччя
Да і розважає.

Розважає і регоче.

Аж приходить мати.
«Що ти дієш, Соломоне?» -
Почала питати.

А Соломон все регоче,

Її каже в очі:
«Важу, мати, жменю клоччя
І розум жіночий.

Та дивися: сама бачиш,

Голова жіноча
Не заважить да й не варта
Сеї жмені клоччя!»

І цариця злютувалась,

І пішла від него:
«Чекай, сину,- розважає,-
Не дарую сего!»

ІV